Художниця Валентина Міленко розповіла нам про будні петриківських майстрів

Петриківку можна сміливо назвати найбільш живописним (з наголосом на другий склад ) селом України. Проте нині воно переживає не найкращі часи: багато талановитих художників змушені відмовитися від свого покликання і шукати щастя в інших сферах діяльності.

«У Петриківці нині важкі справи, – каже Валентина Міленко. – Я працюю у Центрі народного мистецтва, у якому залишилася купка майстрів. Нас зараз тридцять п’ять». Коли пані Валентина лише починала малювати петриківку, у цьому селі існував художній експериментальний цех: там працювало двадцять п’ять чоловік. «Але більшість майстрів працювали на фабриці «Дружба»: коли я туди прийшла, то була у списку майстрів сто третьою, – згадує майстриня. – Зараз «Дружби» вже немає – вона закрилася. А загалом, у нашому селі багато художників: малює все село».

«Двадцять-тридцять років малювали ту саму тарілку»

І хоч раніше майстрам петриківського розпису жилося легше, у такій роботі були свої недоліки. «У «Дружбі» ми були не творчими людьми, а художниками-виконавцями: нам давали певний малюнок, який треба було відтворити. Тож ми двадцять-тридцять років малювали ту саму тарілку тим самим кольором, – каже пані Міленко. – Ці вироби йшли на експорт. Зараз такого вже немає».

Крім того, за словами пані Валентини, змінилися і матеріали петриківських сувенірів. «Тоді здебільшого наші вироби були на основі пресованої тирси – так робилися, наприклад, шкатулки, – розповідає художниця. – Дерева майже не використовували. А зараз малюємо по дереву».

Валентина Міленко та її рушник у петриківському стилі

Держава замовляє пляшки

Підприємство, на якому працює Валентина Міленко, відкрилося 1990 року. Тоді воно було геть невеличким: у штаті були записані сім художників і три токарі. Потім працівників стало чотирнадцять. Після цього почалися скорочення в «сусідньому» експериментальному цеху, а згодом його зовсім закрили. До речі, в експериментальному цеху працювала Галина Назаренко – майстриня, про яку ми вже писали.

«Тамтешніх майстрів було дуже шкода, тож ми їх забрали до себе, – розповідає пані Міленко. – До нас і зараз приходять, просяться, але ми не маємо права тримати більш як п’ятдесят чоловік, адже працюємо на єдиному податку. Тому на нашому підприємстві працює небагато художників. Молодих майстрів серед них майже немає»…

Центру народного мистецтва допомагає «триматися на плаву» державне замовлення сувенірів. «Шкода лише, що невелике, – каже Валентина Міленко. – Держава замовляє у нас тарілки, набори декоративних пляшок, баклажки, інколи навіть скрині. Також ми робимо сувеніри з портретами. Якщо нам замовляють десять-п’ятнадцять тарілок з портретом, то перший з них малює майстер-портретист, а решту – інші майстри, кожен своїм почерком».

***

Спонсор запису:

Интересуетесь научными новинками, но не можете о них узнать из-за языкового барьера? Вам помогут научно-технические переводы. Качественно и быстро!

Метки: живопис